«Життя в кількох абзацах»

На дворі стояли буремні дев’яності – час, коли кожен міг стати кимось, але стали далеко не всі. Далеко не для кожного були відкриті двері у кращий світ, лише було потрібно правильно в них постукати.

    Саме тоді, у маленькому містечку, якого я так і не знайшов на фізичній карті нашої держави, зростав Він. У нього була проста сім’я, «хрущовка», велосипед «Україна» та кілька своїх маленьких таємниць, про які ніхто не знав.

     Він – це успіх. Це людина сильна характером та волею. Гордий та самовпевнений. Таким Його бачили друзі. Таким Він Себе зробив. Ще у школі в Його характері проявлялися мужність та бажання заробляти, якась несамовита іскра кожен день спалахувала у Його чорних очах.  

     У двадцять чотири Він зумів створити Свій бізнес, обзавестися вірними друзями. В двадцять шість у Нього омріяна жінка - Марта була бажанням будь – якого хлопця в університеті. Але як не крути, Йому завжди залишалося краще. Такою була Його вдача, яку Він називав своїм розумом. 

     З часом Він вже у вдалому шлюбі, у Нього двоє дітей, красуня – жінка, будинок під Києвом, власний бізнес та хороші друзі. Життя вдалося.

 Одного ранку Він спішив на зустріч з інвесторами. Проходячи мимо біля залізничного вокзалу, Йому трапився добрий шкільний друг, який пропонував  послуги мобільних операторів, дешеві тарифи по Україні та за кордоном, а також  поповнення рахунків. Його зовнішній одяг підкреслював його ж матеріальне становище: потерте взуття, старі штани просіяні плямами, коричнева куртка з найближчого секонд – хенду, на якій висіла табличка «дзвінки по Україні за 1 гривню».

-         Привіт Сергій, скільки часу! – заговорив Він зі здивуванням.

-         Здоров був, друже…

-         Як ти там? Що сталося, чому так?

-         Так склалося, чувак. Доля в мене така, розумієш? – з відчаєм промовив Сергій.

-         Та чому зразу доля, старий. Чому не дзвонив? Я б допоміг десь влаштуватися.

-         Та я пробував. Все з рук валиться просто. Я ж стільки планував, а тут залетів після школи, та й по всьому тепер. А ти бачу як завжди.

-         Та чому як завжди, потрібні люди в потрібний час, та й усе. – пояснював Він Сергію.

-         Та в мене також і люди були і часу достатньо. Тут річ в іншому.

-         В чому, друже? – Він здивовано дивився на давнього друга.

-         Тут не ми вирішуємо. Там за нас вже все вирішили.

-         Та що ти говориш, все в наших руках, Сєрий, в наших. Ти розумієш?

-         Та розумію я, розумію, але тобі так тільки здається. - сказав Сергій, важко зводячи подих.

-         Ай, та ну тебе. Накрутив ти собі фігні всякої.

-         Ні, старий, не фігні. Ти куди то біжиш так?

-         Та біжу на конференцію, запізнююсь троха. Давай, буду повертатись, ще виберемося кудись, ок?

-         Нехай буде. Давай, радий був зустрічі.

-         Я також чувак, все, гарного дня тобі. – попрощався Він, і побіг по своїх справах.

    З цього моменту багато змінилося, але вони так і не зустрілися. У Нього розширилася мережа ресторанів, помінялася машина, з*явилася коханка і т. д. т. п. 

    Минав час. Він підсів на азарт, спробував кокс та потроху втрачав бізнес – Його мережа закривалась. В одній із аварій з його машини залишились цілими лише колеса. Жінка ішла з дому, забираючи дітей із собою, а будинок довелося продати. 

    Батьків вже давно не було. Сім’я Його не чекала – у   свої тридцять п’ять Він втратив все.

     Одного ранку Він зайшов в кафе «Привокзальне» за чаркою та лимоном, присів за найближчий столик та, випивши, по легко випустив подих. 

-         Старий, ти що тут робиш? – несподівано хтось викрикнув позаду, вдаривши Його по плечу.

Він озирнувся і побачив Сергія. Йому стало якось ніяково, але водночас приємно, що зустрів хоч когось знайомого.

-         О, привіт! Як ти там, Сєрий? Присідай! – відповів Він, гостинно запрошуючи знайомого за стіл.

-         Що сталося? – запитав Сергій.

-         Та нічого, так, доля в мене така, старенький, доля.

-         Та про що ти говориш, чувак? Три роки тому ти вважав по іншому.

-         Це було три роки тому, а зараз є зараз. В мене все згоріло, все, розумієш? – в його чорних очах загорівся відчай. Він взяв наступну склянку та випив. – Будеш? – запитав у Він у Сергія.

-         Ні, дякую, я на роботу зараз. То що саме сталося?

-         Та ж кажу тобі, хотів як краще, планував все.

-         Ну?

-         Ну і все почало валитися з рук: бізнес прогорів, жінка втекла, будинок програв. Більше нічого немає, навіть на роботу не можу влаштуватися. Бог гарненько пожартував зі мною.

-         Який Бог, чувак? В мене не все в порядку було ще з дитинства, але ж ти вирвався в люди, а тут все просрав.

-         Та не просирав я нічого. Так мало статися, розумієш? – він грізно викрикнув, стиснувши склянку в долоні та похиливши голову до низу.

-         Нехай буде по – твоєму.  – сказав Сергій, зрозумівши, що розмови більше не буде, вийшов на вулицю.

    Він залишився сидіти в середині, допиваючи третю чарку і щось бурмотів собі під ніс. Він просто захищав себе, як любимо робити і ми з вами.

    Я навіть не знаю як його звати, та це, в принципі, не грає жодної ролі в цій історії. Тут ролі граємо Ми.

(20. 04. 2012)                                                                                 Darmogray.